Навігація

§ 4. Політико-правові погляди Нікколо Макіавеллі

Нікколо Макіавеллі народився 1469 р. у Флоренції в сім´ї юриста. Протягом 14 років виконував обов´язки секретаря Ради десяти-урядового органу Флорентійської республіки, мав видатні дипломатичні здібності. Як посол Макіавеллі побував при різних європейських дворах. Багатий досвіт політичної діяльності допоміг йому створити теорію, глибоко емпіричну за характером.

У 1512 р., після падіння республіки, Макіавеллі було притягнуто до суду і ув´язнено. Однак за сприяння Папи Льва X його звільнили з тюрми і вислали в село.

У період вимушеного дозвілля Макіавеллі писав свої твори, в яких розробив основи емпіричної політичної науки нового часу. Про свої наукові заняття він писав: «Коли настає вечір, я повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. Скидаю свій брудний селянський одяг, одягаюся в парадний службовий костюм і в такому пристойному вигляді вступаю до кола великих людей давнини... Я не боюся розмовляти з ними і сміливо вимагаю пояснення їхніх дій... Протягом чотирьох годин я не відчуваю найменшої нудьги, забуваю всілякі неприємності, нехтую своєю бідністю і не боюся навіть смерті». Саме результати тих щоденних вечірніх занять обезсмертили ім´я Макіавеллі. Найбільш відомі його політичні трактати - це «Державець» і «Роздуми про першу декаду (або десять книг) Тіта Лівія». Важливим є й трактат «Історія Флоренції».

Але вечірні часи наукових занять не могли заповнити життя Макіавеллі, який поривався до практичної громадянської та політичної діяльності. Аби привернути до себе увагу, Макіавеллі вдався до написання ще однієї книги «Про державця» і присвятив її Лоренцо Медичі.

Але й це успіху не принесло. Лоренцо Медичі, ознайомившись із твором, пройнявся ще більшим переконанням у небезпеці мати біля себе таку людину, як Макіавеллі. Втім, 1519 р. Лоренцо Медичі помер, і Макіавеллі повернувся до громадянської та політичної діяльності. І все ж недовго прослужив мислитель своїй батьківщині. У 1527 р., на 58-му році життя, його спіткала смерть.

Перш ніж перейти до безпосереднього викладу теоретичних положень Макіавеллі, необхідно хоча б коротко зупинитися на тому, що являла собою Італія в той історичний період.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. Італію стрясали постійні війни, які гальмували економічний і культурний розвиток суспільства, вносили в нього кризові явища. Вона була переділена на декілька невеликих самостійних держав із найрізноманітнішими формами правління. Через колізію інтересів політичні непорозуміння виникали між ними ледь не щодня. Дружба союзників раптово переходила у смертельну ворожнечу суперників. Держави постійно воювали одна з одною.

Постійні чвари між ними призвели до того, що Італія стала здобиччю французів, іспанців і німців. Життя італійців досягло найвищої напруженості. До цього ще слід добавити й те, що князі постійно перебували в стані чекання різних змов і перемін. Та й самі вони готували отруту тим, кого в чомусь запідозрювали. Партії, змови, явні й таємні вбивства, підступні обіцянки правителів,-такою була загальна картина морального стану Італії наприкінці XV - на початку XVI ст.

Народне господарство Італії, де вже почали розвиватись елементи капіталістичних відносин, перебувало в стані занепаду. Буржуазія найсильніших республік, таких як Флоренція і Венеція, прагнула полегшити свої труднощі політичним об´єднанням країни. Виразником настроїв молодої буржуазії став Н. Макіавеллі.

У своїй творчості Макіавеллі відмовився від релігійного світогляду і досить різко виступив проти теологічних уявлень про політику, державу і право. Все його мислення було перейняте світським духом. Відкинувши середньовічну концепцію божественної визначеності, Макіавеллі в повній відповідності з гуманістичними принципами Відродження розрізняв дві рушійні сили політики і всієї історії. Це - 1) fortuna - доля; 2) virtu - особиста енергія людини.

Доля, на думку Макіавіллі, не всемогутня сила, яка визначає вчинки людей і не залишає їм ніякої самостійності. Людина таки зв´язана з певними обставинами, певними умовами життя, з якими вимушена рахуватися. Але вона - не пасивна істота, а творець, що йде наперекір долі, бо доля полюбляє показувати свою владу лише тоді, коли в людини немає мужності.

За вченням Макіавеллі, людина не повинна втрачати надію на краще, здаватися на милість долі, а мусить бути ковалем власної долі. Змальований мислителем образ ініціативної людини-творця відповідав завданню політичного об´єднання Італії, виведення її з економічної та політичної кризи. Це вчення Макіавеллі не втратило свого значення і в наш час.

Макіавеллі був представником прогресивної італійської буржуазії, який усвідомив необхідність знищення феодалізму, доступу до влади буржуазії. У своїх політичних творах він виступав як представник нового принципу, а саме - принципу національності. Його прагнення були скеровані на об´єднання Італії, на створення міцної національної держави. А міць держави, на його думку, визначав рівень згуртованості суспільства. А згуртованість і єдність залежали від рівня розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів. Об´єднували суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діяли в суспільстві, то в ньому формувалися громадянські чесноти, політична свідомість і загальнодержавні цінності. А там, де ці умови відсутні, годі й казати про єдину міцну національну державу.

Якщо ж громада не розуміє потреби єдності, розмірковував далі Макіавеллі, переймається власними, дрібними інтересами, панує егоїзм, нема патріотизму, то актуальними стають авторитаризм, примус - лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, яка втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильною та рішучою - в ім´я цілого над частинами, про що поговоримо далі.

Важливе місце у поглядах Макіавеллі відведено державі. В його теорії держава означала політичний стан суспільства, тобто відносини тих, хто правлять, і підвладних, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, встановлення законів.

Трактування держави як політичного стану суспільства підтверджується також його поглядами на походження держави. За вченням Макіавеллі, держава виникає таким чином: спершу людей було мало і вони жили як тварини, самостійно. Зростаючи кількісно, люди почали об´єднуватись і для свого захисту вибирали найхоробрішого, ставили його своїм керівником і починали йому коритися. З такого спілкування з´явилося усвідомлення доброго й поганого, вчинків чесних і добрих, злих і шкідливих; аби не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їх порушників. Водночас виникло усвідомлення потреби правосуддя. Тому у виборі правителя люди стали надавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому.

Сутність держави полягає в гарантуванні підданим безпеки і миру: у внутрішніх справах це - захист власності, безпеки, охорона свободи і прав громадян, у міжнародних - незалежність, яку забезпечує сильна армія. «Державець,- писав Макіавеллі,- повинен мати головну турботу про охорону порядку і зміцнення військової сили для захисту держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів».

Державу мислитель розглядав не як застиглу, нерухому структуру, що було характерним для середньовіччя, а в русі, як змінне явище, що залежить від співвідношення сил, які борються між собою, головним чином знатних і простого народу. «Боротьба народу та аристократії,- писав він,- ось джерело руху і розвитку держави, зміни її форм». Із наведеної цитати випливає, що Макіавеллі чітко усвідомлював класове розшарування і класову боротьбу в сучасних йому державах, убачаючи в цій боротьбі рушійну причину суспільного розвитку і зміну форм держави.

Найпершим завданням науки він називав виявлення закономірностей руху різних політичних форм, факторів їхньої стійкості, зв´язку з певною розстановкою учасників політичного життя, нормальних і патологічних процесів у формах держави, причин революцій.

Аналізуючи політичні форми, Макіавеллі звертався до різних чинників, що впливають на їх становлення, розвиток і зміну: економічних, військових, територіальних, географічних, демографічних, етнічних та ін.

Отже, держава, за вченням Макіавеллі, - це політично організоване суспільство, результат боротьби народу та аристократії, що виливається у певну форму правління.

За прикладом Арістотеля, якого наслідували майже всі мислителі епохи Відродження, Макіавеллі розрізняв форми держави залежно від кількості правлячих осіб, мети і якості функціонування цих форм, поділяючи всі держави на правильні та неправильні. До правильних Макіавеллі відносив монархію, аристократію та народне правління, вважаючи, що їхньою метою є загальне благо і велич держави. Неправильними були тиранія, олігархія та перетворення народного правління в розпусту. У неправильних формах держави правителі турбуються лише про власну користь, ігнорують закони, безпеку громадян і нехтують благом суспільства. Встановлення кожної з цих форм, як уже було відзначено, є результатом певного співвідношення сил, які беруть участь у боротьбі за владу.

Макіавеллі доводив, що загострення соціально-політичних суперечностей, порушення стійкої рівноваги сил, які борються між собою, збільшує можливість установлення монархії. У країні, писав він, розколеній на два ворожі табори в результаті боротьби аристократії та народу, незгод між різними кліками і групами, важко чи навіть неможливо зберегти чи створити республіку. Така держава неминуче стає автократичною.

З цього випливало, що Макіавеллі визнавав дві головні форми держави - республіку та монархію, відкидаючи мішані форми на зразок Арістотеля, Цицерона, бо держава може бути міцною тільки тоді, коли вона є або чистою монархією, або чистою республікою. Змішування форм є зло, писав він.

Зваживши на все негативне, що було в Італії, Макіавеллі сформулював у загальних рисах свій політичний ідеал. Він хотів би бачити правителя, який перебуває в безпеці серед забезпечених громадян, світ, що насолоджується спокоєм і керується правосуддям, а сенат користується своєю владою. З іншого боку, Макіавеллі волів би бачити приборкання розбрату, безпорядків, словом, ту золоту добу, коли кожен може вільно виражати свої думки. Отже, вища радість для мислителя - бачити світ радісним, князя, оточеного повагою і славою, та щасливий народ, що ставиться до нього з любов´ю. Але щоб настав цей час, необхідно передусім досягти об´єднання Італії під однією могутньою владою, створення єдиної національної держави.

Як людина свого часу, Макіавеллі насамперед намагався відкинути все те, що в часовім аспекті становило перешкоду для економічного, політичного і культурного розвитку.

Першою перешкодою на шляху до його ідеалу була, на його думку, католицька релігія й католицька церква. Макіавеллі добре розумів, ще релігія - один із найефективніших засобів впливу влади на народ, його вчинки й моральність. «Там, де немає страху перед Богом, неминучим є те, що царство або гине, або страх перед владарем компенсує в ньому брак релігії». Релігія допомагає формувати громадянство і підданих добрими, учить поважати владу, право, а отже, вона потрібна. Вона потрібна і для військової справи, тому що нею можна підтримувати дисципліну і настрій у війську. Тому Макіавеллі рекомендував керівникам республік або царств оберігати й доглядати основи релігії, що їх підтримують.

Але не забуваймо, що Макіавеллі був свідком діяльності католицької церкви, войовничих домагань пап на гегемонію, бачив негативний вплив папського двору на політику і моральність. «Ми, італійці,- писав він,- завдячуємо Римській Церкві з її священиками тим, що вона досі не давала і не дає нашій країні об´єднатися. А країна, звісно, може бути єдиною і щасливою, тільки коли вона підпорядковується одному урядові, республіканському або монархічному, як це маємо у Франції та в Іспанії, і якщо в ній не править одна республіка чи один суверен, то винуватець цьому один -Церква. Церква - нездатна ані сама запанувати над цілою Італією, ані дозволити це іншим - спричинилася до того, що Італія так і не зуміла об´єднатися під однією рукою, тільки залишилася під різними принцами та сеньйорами, а ті так її розсварили та ослабили, що стала вона здобиччю не лише могутніх варварів, а й усіх, кому лише заманулося на неї напасти».

Макіавеллі розумів, що важливою потребою людини є віра, яка дає розраду, втішає, допомагає в нещасті. Але християнство він критикував за проповідь ідеалів терпіння, толерантність несправедливості. На його думку, релігія стародавніх римлян вигідно відрізнялася від християнської, яка проповідує презирство до всього світського, смиренність, відречення від життя і т. ін. «Наша релігія,- писав він,- передбачає вище благо у смиренні, у відреченні від життя, тоді як язичницька віра передбачає його у величі душі, в силі тіла і в усьому, що робить людину могутньою. Наша релігія якщо й бажає нам сили, то не на подвиги, а на терпіння. І коли люди заради раю вважають за краще терпіти всякі образи, ніж метатися негідникам, розкривається широке та безпечне поле дій».

Отже, Макіавеллі розглядав релігію суто прагматично, головно під кутом зору служіння державним інтересам, єднання народу і виховання активних учасників політичного життя.

Не меншою перешкодою на шляху до об´єднання та благоденства Італії була друга спадщина середніх віків - феодальне дворянство. До дворянства Макіавеллі ставився з відвертою ненавистю.

Феодалів він вважав заклятими ворогами всякої громадянськості, честолюбними дармоїдами, які живуть за рахунок доходів від своїх володінь і перешкоджають величі держави та добробуту решти населення. А тому для заснування республіки в країні, де є численне дворянство, його необхідно зовсім знищити.

Для спасіння Італії необхідно, вважав Макіавеллі, щоб в ній з´явилася сильна державна влада, як у Франції та Іспанії. А найголовнішими основами сильної влади служать добрі закони і добре організоване військо. А позаяк без добре організованого війська в державі не можуть підтримуватись і добрі закони, і де добре організоване військо, там переважно існують добрі закони, то я, казав Макіавеллі, нічого не казатиму про закони, а зупинюся тільки на розгляді організації війська.

Справді, Макіавеллі приділяв багато уваги організації війська, тій силі, на яку має спиратися державна влада. Військо повинно бути організоване зі своїх громадян, а не з найманців, готових тільки грабувати мирних жителів, і не союзників, здатних скористатися в своїх інтересах результатами перемоги. Військо надійне лише тоді, коли воно складається з власних громадян, які усвідомлюють важливість захисту держави від вторгнення ворогів або вигоду розширення кордонів. Перемога дається духом війська, а на цей дух можна покладатися лише тоді, коли військо національне. Отже, висловлюючись за постійну національну армію, Макіавеллі засуджував практику найманих військ, до якої постійно вдавалися в його час. Саме тут убачав він одну з серйозних причин беззаконня в Італії. Банди найманців - завжди віроломні, часто становлять більшу небезпеку для наймача, ніж для його ворога. Вони спустошують його скарбницю і майже неминуче зрадять у скрутну мить.

Отож, військове мистецтво - найперша турбота правителя, умова успіху всіх його починань. Він, насамперед, мусить створити потужні військові сили з власних громадян - добре споряджених, дисциплінованих і відданих його інтересам. Лише з такою силою за плечима правитель може утримувати владу і розширювати межі держави.

Віра Макіавеллі у громадянську армію та його ненависть до знаті виростали з одного почуття - почуття національного патріотизму та бажання об´єднати Італію, вберегти її від внутрішніх руйнівників і чужоземних загарбників. Він був винятково щирим, коли твердив, що обов´язок перед власною країною переважає всі інші обов´язки та будь-які докори сумління. Мислитель мав надію, що десь з-поміж італійських тиранів знайдеться правитель, достатньо далекоглядний, щоб збагнути необхідність об´єднання Італії, і достатньо відважний, щоб перетворити цю необхідність у дійсність.

Який же державний лад найбільше відповідав ідеалу Макіавеллі - республіканський чи монархічний? У «Роздумах із приводу перших десяти книг Тіта Лівія» він підкреслював, що оптимальною формою правління є республіка. Макіавеллі детально говорив про переваги республіки. Вона, на його думку,- найміцніша форма державного устрою та найкраще пристосовується до різних обставин часу, найбільше сприяє зростанню народного добробуту.

Пишучи про переваги республіки, філософ обстоював і звеличував також політичну свободу, що означало в його вустах міське самоуправління, яке давало владу міському патриціатові. У республіках, за його словами, легше здійснювати не тільки свободу, а й рівність, під якою він розумів скасування всіх феодальних привілеїв, а також пом´якшення різких майнових суперечностей, які підривають стійкість суспільного і політичного ладу.

У «Роздумах...» Макіавеллі захищав народ від докорів у невдячності й непостійності. Він доводив, що юрма розумніша й постійніша, ніж князь, що зазвичай народ твердіше стоїть за порядок, який склався; переконавшись на досвіді, що він добрий, народ ніколи не погодиться на його зміну. Народ, твердив Макіавеллі, завжди розсудливіший, аніж цар, у судженнях про справи, він рідко помиляється у виборі між двома протилежними думками, якщо вони захищаються рівносильними ораторами. У республіці можна безбоязно користуватися своєю власністю, не побоюватися за честь дружин і дочок та свою особисту безпеку. Тому республіканська форма, у вченні Макіавеллі, краща за монархічну в усіх випадках, окрім тих, коли треба запровадити нові порядки, закони та інститути, тобто перетворити суспільство. У цьому вбачається буржуазне спрямування вчення Макіавеллі. Республіка найбільше відповідає капіталістичному ладу як такому. У звичайних умовах буржуазія віддає перевагу демократичній формі держави, яка передбачає рівність (хоча б формальну), свободу і недоторканність особи і власності.

Однак симпатії Макіавеллі - на боці поміркованої демократії, або змішаної форми держави, в якій до участі у здійсненні влади одночасно закликані представники народу (буржуазія), представники знатних (патриціат) і виборний голова держави. Мислитель вважав, що саме така республіка поєднує демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади та є найбільш міцною порівняно з «простими формами».

Роздуми Макіавеллі про змішану форму держави відображали розстановку соціально-політичних сил в Італії XVI ст., де розгорнулася боротьба між монархією, аристократією та народом (буржуазією). Концепцію Макіавеллі про змішану форму держави можна віднести до найближчих джерел теорії поділу влади, детально розробленої згодом Локком, Монтеск´є та іншими мислителями пізнішого часу.

Але справа затемнюється тією обставиною, що людина, яка ставила республіканську форму вище монархічної, написала твір «Державець», в якому давала монархові вказівки, як йому необхідно правити, щоб зберегти владу і зміцнити державу. У цьому не раз вбачали суперечності Макіавеллі, хоча навряд чи це так. І це виявилося вже з перших слів трактату «Державець»: «Я не стану тут торкатися республік, оскільки про це я детально казав в іншому місці. Тут я розгляну лише князівства і постараюся з´ясувати, яким чином вони можуть управлятися і як тримати над ними владу».

І справді, суперечностей між «Роздумами» й «Державцем» немає. Створено ці твори майже одночасно і спрямовано на розв´язання однакових або майже подібних завдань. Хіба що різними є теми цих творів. Крім того, обидві книги рівною мірою відображають те, чим прославився Макіавеллі, а саме: індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежать сила і спритність.

Отже, для утворення єдиної централізованої держави найпридатнішою формою є монархія, одноособова диктатура, яка подолала б роздробленість, захистила б молоду буржуазію від великих феодалів і водночас була б досить сильною, аби тримати в покорі народні маси. Не скрізь республіка можлива, застерігав Макіавеллі, в деяких випадках кращою була б монархія, наприклад, для зіпсованого народу, або ж там, де є численне дворянство. При цьому він вважав, що створити нову державу для монарха легше, ніж для республіканського ладу.

Макіавеллі чекав від монарха визволення Італії від іноземців, її об´єднання й перетворення на могутню квітучу державу. Все сказане вище привело Макіавеллі до схиляння на бік монархії, у виявленні природи якої полягав глибокий концептуальний смисл твору Макіавеллі «Державець». Далі розмова йтиме в основному про нього.

У книзі «Державець» Макіавеллі пропонував низку політичних засобів, за допомоги яких владар спроможний досягти найвищої своєї мети. Філософ застерігав, що запропоновані ним засоби стосуються не лише до монархії. «Все, що повинні робити для здійснення й поширення своєї могутності володарі, повинні робити й республіки, поки не стануть могутніми»,- писав він.

Але які ж принципи тієї політики, що ними має керуватися володар у справі управління державою? Передовсім - домогтися того, щоб піддані діяли відповідно до його волі, повністю слухалися його. На думку Макіавеллі, є два способи досягнення повної покори. Перший - любов до князя. Найкраща фортеця для держави - привернути до неї підданих, бо правитель може володіти найкращими фортецями, але коли народ його ненавидить, то ніякі фортеці його не спасуть.

Заручившись любов´ю, володар повинен проявити до своїх підданих довіру. Недовір´я з будь-яких причин викликає до нього загальну ненависть, що є причиною різних змов і переворотів. Вчиняючи переворот, люди вірять, що новий правитель виявиться кращим, аніж старий, але невдовзі переконуються, що помилилися, бо новий правитель завжди виявляється гіршим від старого.

Другий спосіб домогтися покори підданих - страх перед володарем. Який же із цих двох способів ефективніший і надійніший? На думку Макіавеллі, краще всього, коли бояться і люблять одночасно. Але любов погано зживається зі страхом, тому якщо вже вибирати, то надійніше вибрати страх і підтримувати його загрозою покарання.

Вибираючи страх, який найбільше гарантує покірність підданих володареві, Макіавеллі керувався однією з основних аксіом своєї політичної філософії, а саме: люди - істоти егоїстичні та злісні, вони - невдячні, схильні до лицемірства та обману, їх відстрашує небезпека і приваблює нажива. Мудрий політик, на його думку, враховуючи ці властивості людей та ігноруючи при цьому принципи моралі, легко може вирішувати свої завдання.

Правитель, щоб примусити своїх підданих покірно коритися йому, не повинен нехтувати найсуворішими, безпощадними карами, оскільки він постійно перебуває серед ворогів - внутрішніх і зовнішніх, тому він не може нікому довіряти і вимушений керуватися насильством і підступом. Володар має поєднувати в собі якості лева й лисиці, бо лев беззахисний проти тенет, а лисиця — проти вовків. Необхідно, отже, бути лисицею, щоб розгледіти пастку, і левом, щоб трощити вовків.

Як прихильник державної могутності, Макіавеллі не зупинявся на виборі засобів, які можуть служити справі утворення сильної держави. Він рекомендував правителеві підступний принцип - не дотримуватися своїх обіцянок, даних підданим, якщо їх виконання шкідливе і коли відпали причини, які змусили його дати таку обіцянку. «Не гріх володареві,- писав він,- заради збереження держави піти проти свого слова». У своє виправдання мислитель наводив такі міркування: «Якби всі люди були чесними, подібну пораду можна було б уважати аморальною, але оскільки люди часто не вирізняються чесністю і піддані відносно правителів не вельми переймаються виконанням своїх обіцянок, то й правитель, відносно них, може бути не дуже точним. Досвід наших днів доводить, що грандіозні справи творили якраз ті князі, які не рахувалися з обіцянками, діяли хитрістю та обманом.

Отже, для досягнення конкретної історичної мети Макіавеллі вважав за можливе користування будь-якими, зокрема безчесними, засобами, які навіть суперечили нормам моралі. Він рекомендував правителеві бути безжалісним і віроломним, жорстоким і суворим, діяти на підданих страхом. Правитель мусить жорстоко розправлятися з усіма, хто стане на шляху до здійснення його мети, при цьому сама розправа повинна бути сміливою та рішучою. Всяка млявість і хитання правителя можуть загубити будь-яке починання.

Беззастережність, з якою Макіавеллі дійшов цього висновку, та ще й вніс його до переліку порад, найбільше прислужився лихій славі «Державця», хоча й «Роздуми...» нічим не кращі.

Він, як бачимо, відверто санкціонував жорстокість, віроломство, убивство: будь-який засіб є добрим для досягнення мети за умови, що його вжито з розумом. Взірця, за яким можна було б оцінювати вчинки правителя, немає: єдиний критерій - успішність політичних заходів, яких він уживає для нарощення й підтримання могутності своєї держави. «Нехай звинувачують його вчинки,- писав Макіавеллі про правителя, який утворював нову державу,- лише б виправдали їх результати, і він завжди буде виправданий, якщо результати будуть успішними». І не варто йому боятися, що накличе на себе прокляття за такі переступи, без яких, може статися, важко буде вберегти державу.

Бо якщо все зважити, виявиться - те, що здавалося благочесним, приведе вас до руїни, якщо за ним піти; і навпаки, те, що на позір злочинне, може обернутися благодаттю й добробутом.

Макіавеллі, як бачимо, ставив перед собою прогресивну мету об´єднання Італії в єдину централізовану державу. Він бачив необхідність об´єднання країни, і сама ідея об´єднання об´єктивно назріла. Погано лише те, що він вибрав лихі засоби для досягнення обраної мети. Він пропонував правила політики, увільнені від моральних критеріїв. Про правила політичного мистецтва Макіавеллі розмірковував не з позицій справедливості, моралі, а заради політичної мети, в досягненні якої моральні критерії є чимось другорядним, що для загального успіху можна відкинути. Тобто: мета виправдовує засоби.

Чому Макіавеллі давав правителям подібні аморальні поради? А тому, що така практика - сама політична дійсність. Жорстокість, підступні вбивства були нормою в системі державного правління Італії; чесність і вірність - інфантильними пережитками, які навіть випали зі словесного обігу освіченої людини; сила і спритність вважалися ключами до успіху; про розпусту й гультяйство годі було й казати, а грубий, відвертий егоїзм мав одне виправдання - власний тріумф. В італійському суспільстві процвітали політична корупція і моральна деградація. Політик, який за таких умов задумав би керуватися добрими намірами і моральними правилами, був приречений на загибель. Тому правитель, твердив Макіавеллі, мусив рішуче та без вагань проводити тверду політику, не боятися заради впорядкування держави чи створення нової вдаватися до надзвичайних заходів, бути безжалісним і жорстоким, за будь-яку ціну домагатися реалізації своїх великих цілей.

Утім, необхідно відзначити, що підступність і насильство, безжалісність і жорстокість не були для Макіавеллі абсолютними цінностями. їх використання, вважав він, виправдано лише з метою об´єднання й перетворення держави, а надто в боротьбі проти реакціонерів, які не бажають розмовляти жодною мовою, визнаючи лише мову отрути й кинджала. Мислитель розумів, що вказані засоби були неминучим злом, але злом, повернутим проти набагато більшого зла. Водночас Макіавеллі застерігав, що жорстокості можуть бути виправдані лише тоді, коли вони застосовуються один раз і тільки для користі підданих. Якщо ж вони використовуються систематично для пригнічення громадян, то їм немає ніякого виправдання.

Судячи з наведеного, чи можна назвати аморальною політику, яку пропонував правителеві Макіавеллі? Коли йдеться про державні проблеми, про існування або неіснування вітчизни, треба відкинути всякі міркування, належить зробити все, що може врятувати вітчизну чи свободу. Заради спасіння свободи, своєї вітчизни все є моральним - такий загальний висновок самого мислителя.

Чи можна з цим погодитися? Чи виправдана така думка в наш час? Видається, що ні. Ще Ф. Аквінський писав про те, що великі й шляхетні цілі потребують шляхетних засобів для їх вирішення.

Але політична концепція Макіавеллі - складна та багатогранна. Навколо його політичного вчення вже декілька століть не припиняється гостра полеміка. Воно оцінюється і позитивно, і негативно. Зганьбити ім´я мислителя намагались ідеологи феодалізму і церкви, яким не подобалися його різкі випади проти дворянства, католицької церкви, розрив зі схоластикою, республіканізм. Крім того, у вченні Макіавеллі сформульовано основні програмні вимоги буржуазії: недоторканність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці та ін.

Навпаки, високо цінували вчення Макіавеллі видатні прогресивні мислителі, такі, як: Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск´є. Видатний представник німецької класичної філософії Гегель рішуче засудив тих, хто був противником об´єднання Італії в насильницький спосіб. Ситуація, за якої отрута, підступне вбивство стали звичайною зброєю, писав він, не може бути змінена м´якими заходами протидії. Гегель категорично заперечував проти антиісторичних трактувань вчення Макіавеллі. «Державця», писав він, треба читати під безпосереднім враженням історичних подій, які передували Макіавеллі та сучасній йому історії Італії, і тоді цей твір одержить не тільки своє виправдання, а й постане перед нами як істинно велике творіння справжнього політичного розуму високого і шляхетного спрямування.

Завершуючи, відзначмо, що праці Макіавеллі відчутно вплинули не тільки на розвиток політико-правової теорії, а й на реальну політику низки феодальних, буржуазних і пролетарських діячів, які нехтували правами людини. Але їхній макіавеллізм - це здійснення на практиці слабих аспектів вчення Макіавеллі, яке відіграло у свій час велику роль у боротьбі з ідейними утопіями та порядками феодалізму. Вчення Макіавеллі було революцією в політичному мисленні, яке проклало шлях від середніх віків до нового часу.